Як я поїхав до Африки

Це продовження подорожнього щоденника минулого року, до якого я не зміг дійти через проблеми зі здоров’ям нашого малюка, але тепер все вийшло! Часткову галерею ви знайдете нижче, а повну — на лінію.

„Перший день“

Марокко, це просто треба пережити.
Так, я знаю, багато хто з вас скаже… «Ось ще один, хто поринув у Марокко». Але знаєте що? Якщо у вас є хоч трохи мандрівного духу, це вас захопить і буде живити ваш розум ще дуже довго. Це дивний, суворий, негостинний і водночас зелений куточок Африки, який, хочете ви того чи ні, назавжди закарбується у вашій пам’яті.
Думка про Африку не давала мені спокою й минулого року, але через проблеми зі здоров’ям нашої крихітки я відкинув цю ідею і влаштував собі поїздку хоча б до Франції. Але доля так розпорядилася, що ця думка переслідувала мене й цього року. Що ж, іноді з цим нічого не поробиш, навіть якщо намагаєшся її придушити 🙂
Ну, отже, я розповів про свої плани вдома; звичайно, це не було так просто, але й рішучого «ні» ніхто не сказав. Мабуть, вони розуміють, що це боротьба з вітряками. І за це я мушу дуже-дуже подякувати своїй дружині та нашій донечці за абсолютну терпимість. Хм, вони знають, що так буде рік у рік, бо ти не можеш з цим зупинитися. Подорожі — це настільки сильне переживання, що для цього варто було б відкрити лікувальні заклади 🙂
Але досить про соуси, давайте планувати.
Все почалося з звернення до Motogbox, бо, скажемо чесно, за 10–14 днів не встигнеш зробити стільки, скільки на себе взяв.
Я попередньо домовився про дату. Взяв відпустку та придбав квиток до Малаги. Основним планом було б…
Планування подорожі я залишив на останні тижні перед вильотом. Тим часом я гуглив, читав, набридав усім. Ну, насправді все було так: в Африці я хотів відвідати лише Шефшауен на кілька днів, а потім продовжити шлях додому через Португалію. Але сила соціальних мереж підкинула мені ідею, щоб я більше насолодився незнайомим Марокко, і це було дилемою, бо для мене ця країна — це одна велика невідома, що викликає повагу. До того ж відбувся дзвінок з паном Ефлером, який також підмовив мене на глибшу подорож углиб країни, а ще я отримав багато порад від Зденка Кучери, який там бував і терпляче відповідав на мої запитання по телефону. Власне, саме він став тим останнім поштовхом 🙂
І ось я визначився з пунктом призначення — Сахара або місцевість Мерзуга, де дуже-дуже багато піску. Мета була чіткою: побачити пустелю, дюни, верблюдів, схід сонця… На Google Maps я шукав підходяще місце для свого одноденного перебування в цьому пеклі 🙂
Перемогу здобув «Merzouga activity camp», який мав чудові відгуки. Проживати можна було лише в наметах. Те, що в наметі на мені не залишиться жодної сухої нитки, я в той момент не дуже усвідомлював. Але нічого, це був неймовірний досвід. Я знав, що приїду туди в середу, а потім у мене буде 2 дні на повернення до порту.
План був, власне, таким: неділя — 18 червня, виліт до Малаги; понеділок — прибуття до Шефшауена; вівторок — день переїзду до Мерзуги, середа — Мерзуга, четвер — переїзд через Великий Атлас, п’ятниця — прибуття до порту. А що буде далі, мало залежати лише від випадку… і так і сталося… 🙂
За 3 тижні до від'їзду наша принцеса отримала щеплення від кору — адже навіщо ускладнювати собі від'їзд, правда? Перший тиждень — нічого, чудово, другий — вона захворіла на шосту хворобу, третій — з’явилися симптоми вакцинації, а на наступний день після від’їзду до цього ще й зубки прорізалися. Ця шоста хвороба дала нам неабиякого клопоту: малятко плакало цілими днями й ночами, і здавалося, що я знову нікуди не поїду. Але всі святі були на моєму боці, і я вилетів.
За два тижні до від'їзду я віддав мотоцикл на технічне обслуговування, а через кілька днів відвіз його до Брно для відправки (на пакування мотоцикла у мене було два дні, що, чесно кажучи, не дуже пощастило). Після цього в родині настали два тижні спокою 🙂 🙂 🙂

„Подорож із Малаги через порт аж до Шефшауена“

Настав день „Д“, і вже з самого ранку мене охопила нервозність через виліт, реєстрацію, посадку та висадку. Ви не повірите, але моя друга половинка навіть запропонувала відвезти мене до автобуса. В аеропорту я трохи розгубився, бо не знав, куди власне йти, але все закінчилося добре, і вже за кілька годин я сидів у літаку. І саме там почалася моя перша пригода. 

Політ спочатку був приємним, але згодом почалася гроза й турбулентність. Вийшовши з літака, ми опинилися під похмурим небом, що обіцяло дощ, всюди були калюжі — гроза, очевидно, йшла саме звідси. Почався черговий стрес — замовити таксі через додаток Hopin або Uber. Але, як показав досвід, за приблизно 13 євро я чекав, мабуть, 40 хвилин. Зрештою мене помітив місцевий підприємець, який запропонував підвезти мене за 30 євро. Очевидно, він у цьому розбирається і користується ситуацією, коли за кілька дрібних важко знайти транспорт. У той момент я був радий, що він мене підвіз, і я дістався до місця проживання в останній момент. Розпакувавши речі, я забіг до продуктового магазину купити напої та їжу, потім — під душ, поїсти й спати. Вранці прокидаюся о сьомій і під блискучим небом снідаю на терасі. «De Moto» знаходиться за 4,5 км від помешкання, відкриваються о 09:00, тож я заздалегідь запланував пішу прогулянку з рюкзаком. Власне, саме з огляду на це я й вибрав це помешкання. Хоча був ранок, але вже було задушливо, принаймні для мене. По дорозі я випив кави й прийшов до магазину трохи після дев’ятої. Хлопці вивели мені мотоцикл і запропонували місце, де можна переодягнутися. Скажу вам, я вже тоді весь промок, ще до того, як сів на мотоцикл. Першою сьогоднішньою метою я обрав Альхесірасу та порт. Я плив компанією Balearia, і квиток купив заздалегідь, хоча його можна було придбати по дорозі в кіосках та на заправках. Однак, як новачок, я не хотів ризикувати. Квиток коштував 53 €. Порт я знайшов миттю, хоча й боявся, що не зможу його знайти. Розмітка була справді чудовою. Я прибув приблизно за 90 хвилин до посадки. Трохи постояв у черзі, після перевірки зайняв місце на палубі, і незабаром вперше заїхав на мотоциклі на пором. Я трохи хвилювався, але все пройшло добре. На кораблі я купив каву і вже тільки чекав на омріяний африканський берег із портовим містом Сеута, яке ще належить іспанцям. 

Приблизно через 15 хвилин їзди я під’їжджаю до кордону. Марокканський митник направляє мене до черги для мотоциклістів, і тут почалися неймовірні тортури у вигляді перевірок. Ніколи нічого подібного не переживав. Кілька контрольних пунктів, і скрізь — знімати шолом, перевірка паспорта, перевірка багажу, справді набридло. На останньому пункті я провів найбільше часу, оскільки пан заповнював якісь папери + картку, яку потрібно було здати при виїзді до ЄС. Після цієї перевірки почалася справжня Африка, принаймні континентальна. Кілька разів вдихнув, видихнув — і рушив. Температура була прийнятною, поки що близько 25 °C 

Перше місто, назву якого я, власне, навіть не пам’ятаю, просто вразило мене (тепер я знаю — Фнідек). Скрізь усміхнені поліцейські, які махають руками. Скрізь підстрижена зелена трава. Присягаюся, що всі стебла мали однакову довжину. Скрізь — абсолютна чистота, пляжі справді гарні, траву ретельно поливали. Скрізь жінки з мітлами, які, здається, навіть підмітали газони 🙂 Дійсно гарне місце, можливо, навіть для відпустки. Я був надзвичайно здивований. Також марокканські прапори, що майоріли скрізь, чітко давали зрозуміти, де я перебуваю.

Моя перша зупинка була запланована в місті Тетуан, де я хотів обміняти гроші, купити SIM-карту та ліки від діареї. І ось тут мій величезний ентузіазм повністю зник. Такий транспорт я бачив, мабуть, лише в подорожніх відео десь на YouTube 🙂
Навіть трапився такий момент, що я припаркував мотоцикл — просто так, як-не-як, на автобусній зупинці — і деякий час просто вдихав цей некерований хаос. Справді, всі скрізь, в усіх напрямках — автомобілі, вантажівки, візки, фургони, таксі, автобуси, жінки, чоловіки, осли, собаки. Що тут скажеш, це треба пережити. Але! На диво, мене ніхто не розтрощив, навіть на кругових перехрестях, які для мене залишаться загадкою на все життя 🙂
Гроші я без проблем обміняв у заздалегідь обраному обміннику. SIM-карту теж купив, хлопці навіть підключили її до мого мобільного, але мобільний інтернет не працював. Лише пізніше я з’ясував, що це була SIM-картка без балансу, який потрібно було придбати додатково. Але я вже не мав сил розбиратися з цим на місці. Залишилися лише ліки від діареї. За порадою я хотів купити місцеві ліки, які мали б бути ефективнішими за наші. І знаєте, що я отримав? Імодіум, майже ідентичний тому, який я взяв із дому…
Моєю наступною і останньою зупинкою стало житло „Hotel rural casa linda“, яке розташовувалося приблизно в 25 хвилинах ходьби над Шефшауеном, адже тут можна було спокійно припаркувати мотоцикл прямо над готелем. Місто лежало піді мною, як на долоні. Природа між містами була гарною, лісистою, зеленою — я аж дивувався, скільки тут зелені. Температура піднялася десь до 29 °C, що все ще було прийнятно. Я деякий час блукав містом, шукаючи правильний поворот у бік гір, що одразу помітили місцеві хлопці. Напевно, ви здогадуєтеся, що вони мені запропонували в першу чергу… Ні, це не був гашиш, він був другим. Першим був марихуана 🙂 Хлопці спокійно сприйняли, що я не зацікавлений, і більше не набридали.

Відразу після прибуття мене привітав власник готелю, який, мабуть, не має чим зайнятися і цілодобово чергує там. Готель знаходився приблизно за 50 метрів від парковки, але він запевнив мене, що місце абсолютно безпечне, а прямо над моїм мотоциклом був балкон його спальні в будинку, де він мешкав. Після тривалої розмови я нарешті пішов поселитися й розпакувати речі. Побачивши басейн, у мене засяяли очі, і це було перше, що я зробив. Я стрибнув у басейн. Це було справжнє відчуття раю. Там панував справжній спокій, а звідти відкривався чудовий вид на місто. Місцями це нагадувало Тоскану.
Після заходу сонця я вирушив пішки до Медіни, щоб уперше скуштувати таджин і побачити «блакитне місто» на власні очі. Це було приблизно 25 хвилин пішки вниз по схилу. Десь по дорозі хлопець фарбував паркан, як інакше, у синій колір 🙂 Він запитав мене, чи не потрібно мені чогось, ніби знав, що у мене несправна SIM-картка. Він одразу ж направив мене до крамнички поруч, сказавши, що там мені допоможуть. Згодом я з’ясував, що у них немає кредиту, тож я повернув назад до міста. Місцевий маляр не зміг цього змиритися і повернувся зі мною до крамниці, ааале кредит знайшли, навіть допомогли мені його поповнити, хоча це далося їм нелегко, і, що мене здивувало, за 30 хвилин допомоги вони не захотіли нічого, зробили це безкорисливо. Я заплатив лише за кредит приблизно 1 євро, якого мені вистачило на цілих 5 днів, включаючи навігацію. Тут, до речі, Google показав себе з найкращого боку. Mapy.cz постійно зависали й доводили мене до інфаркту. Коли їдеш 30–40 км і раптом виявляєш, що навігація зависла… Якщо це трапляється в Австрії, то це не проблема. Але десь посеред пустелі це може тебе до біса дратувати. 🙂 Місто справді синє, мій перший таджин був ідеальним, за вечерю я заплатив, за перерахунком, 8 євро. Під покровом темряви я помчав назад у гори, де був готель. На мою думку, місто має свій шарм увечері, і тоді воно, мабуть, ще й жвавіше, саме через температуру. Сюди точно варто завітати ще раз

„Проміжна посадка“

Вранці прокидаюся о 07:00, хочу вибратися, поки ще не стало спекотно. У мене заброньовано житло разом зі сніданком. І тут я стикаюся з марокканським стилем життя. У них є час, вони нікуди не поспішають. Вже 8-ма, а ніде нікого 🙂 Ну що ж. Принаймні у мене є час помилуватися околицями. О 09:00 я вже буквально наївся досхочу, тут подають справді щедрі страви, не економлять ні на чому. Їхні коржі просто дивовижні. Близько 09:30 я нарешті сідаю на мотоцикл і вирушаю в бік готелю «Ксар Тімнай», який я обрав як проміжну зупинку перед Мерзугою.
Дорога, на диво, приємна, майже порожня — я справді насолоджувався поїздкою. Поки що всюди панувала зелень. Вся подорож — це, власне, одне велике враження. Краєвиди, які я досі бачив лише у фільмах. Мене здивувало, скільки ослів паслося всюди навколо. 
Мою усміхнену міну в одну мить перервав сильний біль. Як інакше, бджола на моїй грудях під майкою. Скажу вам, це було таке швидке зупинення та роздягання (як коли вас підхоплює пронос за кермом), нічого приємного, але й це до справи належить. У рукавичках я витягнув жало разом із шматочком бджоли, намастив кіло фенистилу, проковтнув таблетку від алергії, трохи попісяв і, незважаючи на сильний біль, знову сів на мотоцикл і поїхав далі. Тепер, коли я це пишу, мені спала на думку одна цікава річ. Завжди, коли я зупинявся просто так, зазвичай хтось зупинявся і заводив розмову, або пропонували мені місцеві „делікатеси“, але зараз, коли це було дійсно потрібно, і навіть пізніше, коли я впав з мотоцикла, — нічого… Усі просто проходили повз, не звертаючи уваги.

Але вже через кілька хвилин у сідлі я знову милувався природою. В одну мить я остовпів, коли в горах на дорозі побачив мавп, що відпочивали — таке не часто побачиш. Я повільно об’їхав їх і рушив далі. У певний момент я помічаю, що рослинність рідшає, а температура зростає. На щастя, за відчуттями я перебуваю на більшій висоті над рівнем моря, тож це цілком прийнятно. Знаходжу плато з багатообіцяючим краєвидом. Мотоцикл залишаю на узбіччі, беру «Феністил» та перекус і йду приблизно 100 м до краю, де сідаю, мажу бобо 🙂 і наїдаюся. Сприймаю зовсім іншу природу і розслабляюся. Знову сідаю на мотоцикл і продовжую шлях. Навігатор повідомляє: 100 км прямо, а потім на кільці праворуч 🙂 По дорозі я милувався широкими рівнинами, де на довгих кілометрах не було нікого. Іноді я обганяв старий, димлячий, забитий до країв вантажівка, завантажений удвічі вище за саму машину. Також захоплюючий вигляд. Машини завантажені чим завгодно. Переважно гігантською цибулею, соломою, кока-колою, але також сумішшю людей, тварин, матраців. Місцями я просто не можу цього осягнути. Також помічаю, що тут не їздять класичні автобуси, а менші фургони або таксі, і мені це здається спільним транспортом: хто стоїть біля дороги — того й завантажуємо. Зелень стрімко зникає, дерева замінюють скелі та пісок. У багатьох місцях я натрапляв на дорожників, мене дуже здивувало, на скількох ділянках вони працюють навіть у таку спеку й укладають новий асфальт. Справді, знімаю капелюха. До місця проживання приїжджаю в зручний час, що зі мною не часто трапляється. Шукаю рецепцію, хлопець заповнює документи й веде мене до іншої, порожньої кімнати, де я маю типове житло. Розпаковую речі, переодягаюся і, вгадайте що, біжу до басейну. У ньому якраз плаває рецепціоніст і попереджає мене, що вода холодна. Не розумію. Хіба він не бачив, що я приїхав одягнений, спітнілий, виснажений на мотоциклі? Холодна вода — це останнє, що мене турбувало б. Купаюся там десь годину, і настає час піти скуштувати інший таджин. Замовляю до нього колу, каву і переживаю враження. З повним шлунком повертаюся до помешкання.

„Зміцнена Сахара“

Вранці — як завжди: збираю речі, типовий марокканський сніданок — і вирушаю назустріч новим пригодам у бік Сахари, а точніше — до Мерзуги. 

Ландшафт вже інший, і я з нетерпінням чекаю на ті піщані дюни. Температура вже зовсім інша, і стає не так комфортно, але не біда — я насолоджуюся краєвидами. Проїжджаю повз різні каньйони, на одній з зупинок біля мене зупиняється місцевий житель і серйозно пропонує мені за «Гуццину» 2 верблюдів — я не вірю власним вухам. Та як би я їх привіз до Словаччини???
Я продовжую йти далі, час від часу роблю фотографії, зелень вже давно зникла, а на її місце прийшли місцеві оази. Дивовижно, як це місце здатне повернути до життя деякі куточки. В одному місці я натрапляю на величезні озера, де навколо немає жодної живої душі; це могло б бути саме це озеро: Пейзаж Дамса | ⴰⵙⴽⵙⵓ ⵏ ⴰⵎⴷⴰ Мене справді здивувало, що на його берегах нікого не було. Міста вже були іншими — очевидно, вони зазнавали більшого натиску сонця та спеки. Тож вони були напівпорожні й розпечені. Але я все одно зустрічав групи людей. Найбільше життя завжди вирувало у великих містах, де навіть високі температури не змогли повністю паралізувати місцеве життя. Міста рідшали, температура починала наближатися до 40-ки, що давало підстави припустити наближення пустелі. І так воно й було. Раптом — пісок, дюни, сильний гарячий вітер; пісок був усюди, і досі я ще знаходжу його в деяких речах. Вітер був настільки сильним, що місцями мене навіть штовхало. До того ж пісок на дорогах — скажу вам, це зовсім неприємно. За даними навігації до кемпінгу залишилося кілька кілометрів, тож я вмикаю мобільний інтернет, щоб вона привела мене туди, куди треба.

Я з’їжджаю з асфальту на утрамбовану гравійно-піщану дорогу, і тут починається чергова пригода. Тут я усвідомив свою велику помилку: я не вибрав і не налаштував режим „офф“. Мотоцикл жахливо ковзав під моїм задом, і тут я розумію, що варто було б пройти вдома якийсь курс з офф-роду, щоб я міг більше насолоджуватися такими поверхнями. Дороги тут взагалі не були позначені, сліди від машин розходилися в усіх напрямках. Де, блін, мій кемпінг? Не минуло багато часу, як я вже застряг у піску по кардан. Жахливо підступна місцевість для новачка мого калібру 🙂 Одягнений, розпечений, завантажений, при температурі 43 °C ногою вигрібаю мотоцикл у такому стилі: руками тримаю мотоцикл за багажник, ногою вигрібаю пісок, потім перехоплюю руки на кермо, відсуваю мотоцикл назад на 3,4 см, перехоплюю руки назад до багажника, відкопую пісок і так продовжую, поки не виїду на тверду поверхню. На останніх метрах я ще кілька разів повторюю цей спосіб їзди. Я навіть придумав такі лайливі слова та їхні комбінації, яких у нашій мові немає навіть випадково 🙂 Під’їжджаю до кемпінгу, питаю хлопців, що стоять неподалік, чи я правильно їду, — ні-ні, треба повертати назад, як приїхав, і десь там повернути праворуч. Бляаааа. На повній швидкості, з танцюючим задом, під’їжджаю до наступного кемпінгу, заїжджаю, хай йому грець, залишу машину там, навіть якщо це знову не той кемпінг. Знімаю шолом, вирушаю між наметами. Всюди розкидані речі, ніде нікого. Кемпінг, до речі, був наметовим, у пустелі… Знаходжу 3 трупи, що лежать під навісом, один підводиться, підходить до мене, питаю його, чи я правильно потрапив. Він посміхається мені, що так. Я питаю його, чи я тут один, він каже, що так. Я прикрив обличчя руками, думаючи: „Я такий дурний“. Хто ж поселяється в наметі в пустелі, де вдень +43 °C? Яаа. Але з іншого боку, я, мабуть, ніколи цього не забуду. Він показує мені мій намет, я йду скинути туди свої речі… Це вже було, мабуть, аж до сліз. Мене одразу залило потом, одразу, там було, мабуть, навіть 50 °C. Я пішов розвантажувати речі з мотоцикла, мені вже було байдуже, що кардан застряг у піску 🙂 Спека, жахлива спека. Я розпакував речі, двері в наметі навіть не намагався зачинити. Хлопці, мабуть, побачили, що я нокаутований, тож заварили мені надзвичайно міцний м’ятний чай і запропонували ліжко під пальмовим навісом. Я ліг там і кілька годин навіть не ворушився. Чай був чудовий. Ті «трупи» з намету тим часом прокинулися й взялися за ремонтні роботи в таборі, на кухні та тут і там. Наче там було +20 °C. Через деякий час до мене підійшов власник, хотів мене втішити, що з заходом сонця стане приємніше, і порадив піти прогулятися босоніж по навколишніх дюнах. Тим часом туди приїхала французька родина, яка також оселилася в сусідньому наметі, і вони пішли кататися на сноубордах по дюнах. Коли сонце почало сідати, температура справді знизилася — з 43 до 38… Але в наметі мені все одно було близько 50 🙂 Зрештою я все-таки вирушив у дюни за кемпінгом. Це було дуже сильне враження. Тим часом ми ще домовилися про вечерю. До речі, шана хлопцям. У таку спеку й у наметовій кухні вони приготували суп, таджин, рис, картоплю, овочі. Не розумію. Після повернення з дюн я приймаю душ, а табір тим часом підготувався до нічного життя: накрито два столи, другий — для сусідньої родини. Все було неймовірно гарно підготовлено. Мені зрозуміло, що вони живуть лише за рахунок таких божевільних, як я, тому й стараються на 200%. Вони почали нести їжу на стіл, аж поки я не благав їх не нести стільки, адже я ж не можу все це з’їсти. Вони не хотіли слухати. Коли їжа вже текла мені з вух, принесли каву, воду, прибрали місце, принесли барабани — і почалося приємне берберське «видовище». Вони намагалися залучити мене до спілкування, але не зламали мене. Сусідня сімейка вже не мала такої рішучості й просто пограла на барабанах разом. Потім ми завели розмову з господарем, який розповів мені про справді важке життя в пустелі. Дійсно важке. Тут я ще мушу згадати про свої роздуми, під час яких я усвідомив дріб’язковість того, над чим ми замислюємося, — матеріальних і нематеріальних бажань. Тут ви бачите дітей, які ходять босоніж, у подертому одязі та з примітивними іграшками, зробленими з мотлоху зі смітника. У хлопчика була машинка, зроблена з пластикової пляшки від моторного масла, коліщаток і шпагату. Місцями — сумний і сильний погляд. Знову зворотний бік медалі. Я зустрів страшенно багато людей, які бавилися зі своїми мобільними в руках. Навіть там, де я б цього абсолютно не очікував. Ще один дуже цікавий факт: навіть глибоко в пустелі був ідеальний інтернет-сигнал, Wi-Fi у мене був навіть за 100 м від табору в пустелі. Повертаючись до тих мобільників, мені знадобилося відбігти в туалет. Навколо — величезна порожня рівнина. Праворуч — скеля висотою десь 3 м. Я зупиняюся, відбігаю за скелю, розстібаю блискавку — і ось, чорт забирай, хлопець із мобільним у руці, навіть уявити не можна. Навіть на скутерах, в одній руці газ, в іншій — мобільник :). Знову в пустелю. Перед тим, як піти до намету, домовляюся про екстремальну прогулянку на верблюді в пустелю, щоб подивитися на схід сонця. Хлопець показує мені, де я маю бути готовий о п’ятій ранку за кемпінгом. Лягаю в наметі на ліжко, навіть не намагаюся зачинити двері, накидаю футболку на лоб — піт тече з мене, як з худоби. Вранці прокидаюся о 04:40 під сильний вітер, я весь у піску. У чорній як смола темряві й могильній тиші вирушаю до домовленого місця. Кажу собі, що якщо тут зустріну того бербера з верблюдом, то це буде диво, не вірю в це, можливо, я його неправильно зрозумів. Як би хтось міг прийти сюди в повній темряві, за вітру, коли пісок здіймається знизу вгору. І справді, о 04:55 я бачу маленьке світло десь удалині й чую зітхання верблюдаря 🙂 Неймовірно. Ми тиснемо один одному руки, знайомимося, він підтягує сідло і показує, як сідати. Те відчуття, коли верблюд разом з вами лягає або встає, теж незабутнє. І ось ми вже прямуємо вглиб дюн у повній темряві, пан освітлює шлях лише світлом мобільного. Рівно годину він вів мене пустелею. Ми зупинилися під великою дюною, він показав мені, щоб я піднявся нагору, дочекався сходу сонця й насолодився ним. Так я й зробив. Скажу вам, це має пережити кожен. Бути там нагорі наодинці, з сонцем, що прокидається і поступово заливає вершини дюн, — це просто «ос (awesome)». Годину я насолоджувався самотою на дюнах, а ще годину ми йшли назад. Бербер тим часом ліг поруч із верблюдом, гладив його по мордочці й дав йому кілька гранул. Було видно, що він його любить. Після повернення — необхідне пакування речей, ще один душ. Попросив господаря не приносити занадто багато на сніданок. За мить він приніс сніданок, але якщо це для нього було замало… Не хочу навіть уявляти, що таке «забагато». 🙂 До речі, туалети й душові в наметах були спільними. Дах і перегородки були з брезенту, АЛЕ підлога — з кахлів, а унітази — керамічні, зі змивом. Такого ти ще не бачив. У пустелі.

„Переїзд до Феса“

Власник запропонував мені провести мене до асфальтованої дороги. Він показав, щоб я їхав за його машиною і тримався його слідів, і це мені справді дуже допомогло — не довелося вибиратися з грязі. Сьогодні я вперше спланував маршрут так, що, по суті, у мене не було жодного плану. Моєю метою було дістатися до порту Сеута, і на це у мене було 2 дні. Єдине, що було в моїй навігації, — це гора Великий Атлас із проїзним пунктом Тодга-Гордж, про який я читав, що він уже страшенно переповнений, повний туристів і настирливих продавців. Це справді так. Я взагалі не мав бажання там зупинятися, хоча мене дратувало, що не зроблю селфі з Гузінкою. Тому це місце я проїжджаю без зупинки. І ось тоді це сталося. Приблизно через 15–20 км люди зникли, але повністю. Пустеля, можливо, 200 км — жодного транспорту, жодних міст, тотальна порожнеча. Іноді на дорозі з’являлися дві примари на одному розваленому скутері. Подекуди я натрапляв на захоплюючі зелені оазиси посеред тотальної порожнечі: трава, трохи пшениці, купи цибулі, кілька кущів трави для ослів. Захоплюючі краєвиди. А потім знову довго нічого. Дороги — це просто треба пережити: їдеш по асфальту, а на повороті вся дорога зникає, і там — щебінь, або нанос каменів із сусіднього пагорба, або пісок, а через 100 метрів знову асфальт, ніби нічого й не було. Як з’являється, так і зникає. Це навчило мене добре передбачати і їхати справді обережно. Селища, про які я спочатку думав, що це кінодекорації з часів зйомок «Індіани Джонса». Кажу собі, що якщо тут у мене проколеться колесо, мене розберуть на органи. Але це були просто селища, пристосовані до суворого африканського життя. В одному селі мені махає хлопець із пляшкою бензину та лійкою, я подумки запитую себе, що з ним не так, навіщо він мені махає? Ага, поступово я з’ясував, чому. На великій відстані навколо справді не знайдеш жодної заправки. Дякую Богу й італійцям, що у Guzzi 23-літровий бак. Мені також дуже пощастило, що я заправився. Але поступово мене так затиснуло за дупу, що я їхав із середньою витратою 3,6 л і доїхав до заправки з запасом ходу — 80 км від того моменту, як індикатор показав 0. Тут дійсно треба підготуватися і мати пристойний запас бензину, якщо у вас маленький бак. Якби у мене в тих горах закінчився бензин, я б опинився в неабиякій халепі.
З плином часу я почав замислюватися, куди ж мені власне їхати, де зупинитися, якщо встигну дістатися туди за один день. Я ще не хотів завершувати подорож, мені хотілося їхати далі. Але в якийсь момент мені довелося зупинитися й вибрати напрямок: Фес чи Мекнес. Я зупинився на узбіччі — до речі, у Марокко узбіччя не асфальтові, а гравійні. Опускаю бічну підставку, сиджу на мотоциклі, пильно дивлюся в мобільний, і раптом — бац — у правий бік. Моє перше падіння, і з такою жахливою школярською помилкою. Просто кривий узбіччя. Я дурень, що вам скажу. Захисна рама виконала свою функцію на 100% + постраждав бічний кофр. Я бачив купу відео, як хлопці піднімають свої мотоцикли, я це зроблю. Але ні, це я не можу. Вона була важка, дуже важка. Я не впорався. Тож я уперся спиною, як у інструкціях, і тримав її над землею, як міг, щоб не розлити бензин. Другою рукою я махав, просячи допомоги у всіх перехожих, але, здається, мене лише проігнорували 🙂 Лише в якийсь момент зупинилася машина з наклейкою Coca-Cola, з неї вийшов молодий хлопець і допоміг мені поставити мотоцикл на підставку. Потім він побіг до машини й повернувся з мобільним. Показує мені фотографії своєї R1 і каже, що він теж мотоцикліст. І саме тому він, власне, й зупинився. Цим шляхом ще раз щиро дякую йому. Я знову став трохи мудрішим. Guzzinka не призначена для важкого бездоріжжя, можливо, для когось із досвідом, і тому я захоплююся тими, хто їздить на важких „коровах“ по бездоріжжю. Не розумію, як вони потім їх підіймають. А я ж не якась там слабачка. Просто знімаю капелюха. Завдяки цьому я досі думаю про KTM 790, але кардан і круїз-контроль — це дуже сильна прив’язаність до «Гуззінки». 
Отже, настав момент, коли я маю вирішити, куди мене заведуть мої кроки. Я обираю Фес і одразу заходжу на Booking. Знайшов собі житло «Blue Sky» за десь 40 євро зі сніданком та заселенням до 23:00. Підтверджую бронювання й мчу далі. Поміж тим я помітив повідомлення, що там немає парковки. Але в мене вже немає часу це вирішувати, і я мчу далі, щоб дістатися туди якомога швидше. Я взагалі нічого не знав про це місто. Але нічний приїзд мене просто доконав 🙂 Місто гігантське, а транспорт — ще гігантськіший. Автомобілі, автобуси, скутери, вантажівки. Масакр. А найбільшим масакром були кільцеві роз’їзди. Перед ними 3–4 смуги, заїжджаєш на кільце, всі смуги раптом зникають, виїжджаєш з нього — і смуги знову з’являються. Кілька разів я помітив дивну річ. Заїжджаю на кільце, сам, усі стоять, дивляться на мене, наче на божевільного, чому? Чому я сам на кільці. Дивлюся у дзеркала заднього виду, а там світлофор, ще й із червоним світлом 🙂 Поліцейські стояли за кільцевою розв’язкою і лише махали мені рукою. І парадокс у тому, що ніхто навіть не посигналив мені. Поліцейські, які стоять на кожному розі, мене не зупинили, ніхто не хотів мене витіснити. (До речі, щодо тих поліцейських: вони стоять на в’їзді та виїзді з кожного більшого містечка і зупиняють лише місцевих. Туристам, таким як я, наприклад, вони лише з посмішкою махали рукою).
Близько десятої я дійшов до місця, де мав бути готель, але ніде його не побачив. Звісно, одразу до мене підійшов місцевий житель і запитав, чи я маю житло і чим він може мені допомогти. Я кажу йому, що готель у мене є, але не можу його знайти. Дізнавшись назву мого готелю, він каже, що той належить його кузену, що я зробив хороший вибір, і відведе мене до нього. Дійсно, це було приблизно за 70 метрів звідти. Вулиця була страшенно жвавою, багато людей і машин. Я думаю собі: «А де ж мені залишити мотоцикл?» На це одразу ж відреагував власник готелю, який запропонував мені заселитися, розпакувати речі, а за приблизно 100 метрів звідти є крита платна стоянка, де за близько 5 євро я можу залишити мотоцикл до ранку. Тож я був радий, що й це вдалося. До готелю входив ресторан, тож я розпакував речі, переодягнувся і збіг униз. Зрештою, я обрав курячий бургер із овочами, так-так, саме з овочами. Але аж посередині бургера подруга у повідомленні попередила мене: «Обережно з овочами». Я весь час успішно уникав їх, як і всього, що могло контактувати з марокканською водою без термічної обробки. Чорт забирай. Ввечері засинаю з затичками у вухах і увімкненим кондиціонером. Інакше б не заснув. Досі не можу збагнути, як думають марокканські інженери, проектуючи ванні кімнати. Вода всюди, але ж справді всюди.

„Переїзд до порту Сеута“

Вранці прокидаюся спокійно. Хоча, власне, не так вже й спокійно. Активно листуюся з подругою — ми, власне, протягом усього поїздки листуємося й обговорюємо нашу маленьку 18-місячну принцесу. Раптом на нас навалилися шоста хвороба, побічні ефекти від щеплення, а ще й неприємні проблеми з зубками. Вночі вона взагалі не спить, вдень — справжня капризуля, подруга абсолютно не виспалася, тому я з покірністю змінюю плани, скасовую початковий маршрут до Португалії та Іспанії. Тож мета — Сеута, а потім по автострадах додому, щоб я якнайшвидше опинився з ними. Так чи інакше, багато хто подумав про мене, що я егоїст, без хребта, коли я, незважаючи на те, що знав про підводні камені, все одно вирушив у таку подорож. Ну що ж.
Швидко купую квиток на пором. Звісно, у поспіху я вибрав час, на який точно не встигну, адже чому б не створити собі штучний стрес, правда? На щастя, кілька листів під час сніданку дозволяють змінити час на потрібний. Дякую, FRS Ferry.
Сідаю на мотоцикл і намагаюся якнайшвидше дістатися до порту, адже не знаю, що на мене чекає на кордоні.
Отож я їду, їду, аж раптом тут прокинулася та сама зелень. Під час їзди мене облив піт, холодний піт. Сфінктер стиснувся так, що навіть волосину туди не всунеш. У ту ж мить я зупиняюся, ще гальмуючи, дивлюся, куди це припаркувати. Та в місті ніде це не припаркуєш. У ту ж мить я кидаю в себе 2 таблетки «Імодію», запиваю колою — це, до речі, чудовий засіб від кишкових проблем. І ось я міркую: або влаштую їм тут шоу на узбіччі, або це витече під час їзди з однієї з штанин. Всі святі були на моєму боці. Спазм послабшав, але не повністю, щоб я не звик. І ось, з потом на лобі, без дірки на штанях, зі спазмами в животі я продовжую їхати далі. Краєвид тут знову позеленів: скрізь пагорби, трава, дерева. Неймовірно гарна місцевість, куди я обов’язково мушу повернутися, бо з думкою про лайно в штанях людина не зможе повною мірою насолодитися цим. 
Приїхавши до міста Фнідек (пошукайте в Google, це справді гарне й чисте місце), я розумію, що до кордону вже недалеко, і стрес трохи спадає. Але, під’їжджаючи до кордону, разом із спекою та заторами стрес повертається, разом із думкою про рідкий кристал. Тож я дістаю ще кілька таблеток «Імодіа», запиваю їх колою, стою трохи осторонь у тіні й чекаю, що буде далі. До речі, після такої дози «Імодіа» найближчий випорожнення у мене відбудеться аж через кілька днів вдома, але ви, мабуть, цього й не хотіли знати. Схоже, ми могли б просунутися на одну машину вперед, тож я сідаю на мотоцикл і рухаюся вперед. На жаль, у мене є багажники, тож я не можу протиснутися до передніх місць. Тоді виходить хлопець, мабуть, з 5–6-ї машини переді мною, і показує мені, чому я не рухаюся. Я вказую на машину переді мною, що просто не зможу проїхати. На це він підійшов і, очевидно, сказав їй, щоб вона від’їхала. Той так і зробив, як і інші машини перед ним. Він навіть допоміг мені проїхати повз вузькі ліхтарі, і раптом я опинився другим у черзі. Неймовірно. Знову. 🙂
Виїзна перевірка була страшенно тривалою, перевіряли все і абсолютно всіх, переривали мій багаж, я здав картку, і лише після цього мене пропустили до ЄС. Іспанському митнику кажу, що Марокко — це гарно, але ЄС — це ЄС. Він зі сміхом пропускає мене далі без перевірки. 
За межами міста паркуюся, відкриваю додаток для бронювання та шукаю підходяще житло, сьогодні мені вже досить… Знаходжу готель «Hotel Rural Los Jarales» над містечком Істан у горах, куди приїжджаю близько дев’ятої вечора. Замовляю тристравне меню в готельному ресторані за приблизно 25 євро, бо інакше це замовити неможливо. Але вид з ресторану на нічне місто того вартий.

„Безтурботне повернення додому“

У мене проживання без сніданку, оскільки я хочу виїхати рано. І на мене чекають переважно лише автомагістралі. Сьогодні у мене лише одна мета — Андорра. До мети було приблизно 1 200 км, автомагістраль 90%. Десь у горах на краю Іспанії я знову відкриваю додаток Booking і дивлюся, де можна переночувати. Андорра, звісно, не належить до найдешевших напрямків. Знаходжу готель: Hotel Les 7 Claus із заїздом близько 22:00. Під час поїздки мені відповіли, що вибачаються, але не можуть забезпечити мені парковку; я встиг лише описати, що у мене мотоцикл, і більше на цьому не зупинявся. Після прибуття тітка заспокоїла мене, сказавши, що в них є гараж і за 10 євро я можу там припаркуватися. До Андорри я приїхав увечері, тому не дуже звертав увагу на околиці та саме місто. За своїм транспортним рухом воно трохи нагадувало мені Гібралтар. На вечерю я з’їв те, що заощадив у дорозі :), сніданку я знову не мав, оскільки хотів виїхати якомога швидше. Сьогодні метою було проїхати якомога більше по Франції, звичайно ж, автомагістралями. Вранці, коли я проїжджав Андорру, я був у захваті від архітектури, а також від природи. Андорра, безперечно, варта окремої подорожі. Дуже гарна країнка. Переїзд до Франції був дуже приємним, в оточенні гір та мальовничої гірської природи. Далі йшла французька сільська місцевість, яка також дуже гарна, рух там був мінімальний, мотоциклістів там пропускають вже здалеку. Там мені дійсно було приємно їхати. Пізні сніданки я з’їв десь у загубленому містечку в «Макдональдсі». Звідти ще трохи тягнулася сільська дорога — по таких я міг би їздити цілими днями. А потім — безжальна автомагістраль. До речі, майже всюди на автомагістралях мене переслідувала температура 30–35 °C. Тож часті зупинки, щоб поповнити запаси рідини, були необхідністю. В’їзд на автомагістраль супроводжувався величезним «мега-воронком», де, мабуть, 3-смугова дорога розширювалася аж до 100 смуг, а після придбання квитка «воронка» знову звужувалася 🙂 Це був мій перший досвід проїзду через платний шлагбаум, що трохи лякало — як я з цим впораюся, але оплата карткою пройшла без проблем практично скрізь. Сума, яку я там залишив, становила близько 100 євро, що для мене — чимало. Трохи шкода, що я проїхав повз сільську місцевість, але що ж, може, наступного разу. Ще одна річ, яка мене зачарувала, — це зони відпочинку на автомагістралі. Кращих я поки що ніде не бачив. Багато місця з лавками, лісочком, простором, наприклад, для намету чи каравану. Подорож, незважаючи на це, пролітала досить швидко, і втома мене якось не турбувала. Guzzi в поєднанні з круїз-контролем — справді зручний мотоцикл. Увечері, близько дев’ятої, я почав думати, де переночувати. Погляд на Booking мене не дуже порадував: проживання за 130 євро і більше — на той момент це здалося мені забагато. Тож я вирішив знайти місце для відпочинку з лавкою та спинкою. Думав, що просто розстелю спальний мішок і не буду перейматися, але, хм, не знайшов 🙂 О півночі я вже мав цього достатньо і знайшов місце для відпочинку з гайком. Через 30 хвилин після півночі я вже поставив намет (вперше за всю подорож), закинув туди все, що міг, і — спати. Але було спекотно як у пеклі: трохи далі на парковці стояли вантажівки з рефрижераторами, які гуділи всю ніч, а щоб цього було замало, десь навпроти мене зупинилася машина, яка світила прямо в мій намет. Це діставало 🙂 + мене не тішила репутація цих місць відпочинку та крадіжок мотоциклів, тож я постійно визирав назовні. Провокатор передумав лише через деякий час, і я зміг далі спокійно потіти в наметі 🙂 Вранці я вже о шостій був на ногах. Хотів зібратися раніше, ніж там почне кишіти людьми. Також я вперше скористався пальником 🙂 і зварив каву. Зібрав, що міг, з’їв те, що вночі не з’їли мурахи, і рушив у бік Німеччини. У Німеччині були вже тільки автостради, в Австрії — те саме. У Німеччині мене здивувала кількість перекриттів, реконструкцій та обмежень. Там навіть не можна було особливо розігнатися. Про рятувальні смуги вони теж не дуже згадували, але гаразд, мотоцикл пропускали, не сигнарили на мене. Перетин кордону з Австрією відбувся десь під вечір. Я зробив останню тривалу перерву, а потім уже рушив у бік Відня. Перед Віднем я заправився востаннє, купив кілька булочок із шніцелем на пізню вечерю — і гайда додому. У околицях Відня почалося саме те, чого мені не траплялося протягом усієї подорожі. 3 смуги, я їду по правій, а прямо за мною прилипла «Октавія». Зі Словаччини (Собранце). Трохи далі переді мною втиснулася ще одна машина. Зі Словаччини (Схід). На кордоні Кіттзее — Яровець автомобіль, що їхав назустріч, блимнув дальнім світлом; так, я був завантажений, тож, мабуть, світло трохи світило вгору; я відповів блиманням, щоб він знав, що я не ввімкнув дальнє світло. А той дурень увімкнув дальнє світло на повну. Зі Словаччини (Галанта). З цього можна зробити висновок, що ми справді нетерпимі свині. За весь час жодної аварії, навіть у Фезі, але приїжджаєш до Словаччини — і одразу розумієш, що ти вдома 🙂
Додому я повернувся близько першої ночі: душ, булочка з котлетою — і одразу в ліжко. Згодом до мене почало доходити все, що сталося, і настала ейфорія від усієї подорожі, яка й досі наповнює мої думки і ще довго буде це робити.
Ця подорож стала для мене надзвичайно яскравим враженням, і я рекомендую її кожному, навіть тим, хто подорожує наодинці — адже людина сама собі господар. Коли моя донечка підросте, я обов’язково повернуся до Марокко — туди вздовж західного узбережжя, а назад — знову через Атласи. Які на момент написання цієї статті, мабуть, досить сильно постраждали від землетрусу, що мені шкода, адже це нелегко для жодного з них.